Зв’язуюча СК «Прометей» Ангеліна Мірчева впевнена, що всі випадковості у її житті не випадкові, адже саме завдяки ним вона рухається у вірному напрямку. Як складалася доля майбутньої професійної спортсменки, вона розповіла у ексклюзивному інтерв’ю.

- Ангеліно, як у твоєму житті з’явився волейбол?

- У школі я відвідувала гурток з піонерболу. І, як виявилося пізніше, тренер з волейболу з сусідньої школи вже давно помітила мене, адже серед моїх однокласників я була найвищою. А познайомилась я з нею випадково. У нас у Черкасах є гірка, яку взимку заливають водою, щоб місцеві дітлахи там бавились. І ось одного разу там гуляла з друзями. З’їжджаючи з гірки, збила жіночку, яка виявилася тим тренером. Тоді ми й познайомилась, і вона запропонувала мені прийти на тренування. Мені достатньо було лише одного тренування, щоб зрозуміти: волейбол – це моє.

- До того, як ти почала займатися волейболом, ким мріяла стати?

- Я була дуже творчою дитиною: мені подобалось писати розповіді й вірші, малювати. У школі я приймала участь у всіх виставах. Тому хотіла стати або журналістом або ведучою.

- Волейбол змінив твоє життя?

- Так. Я стала більш дисциплінованою та комунікабельною. Спорт навчив мене не соромитися своїх емоцій. Але саме найкраще, що дав мені волейбол - це друзі.

- Чи є яскравий спогад з дитинства пов’язаний з волейболом?

- Так, коли ми стали чемпіонами України у дитячій лізі. Мені було 13 років. Я пам’ятаю, що тоді в нас ніхто не вірив, адже перевагу віддавали запорізькій команді, але фортуна була на нашому боці. Тоді ще була популярна пісня  «Все четире стороны света нам не верили, а мы сделали это!» І ми з дівчатами раділи перемозі і гуртом співали цю пісню. Насправді від цих спогадів в мене мурашки по шкірі.

- З волейболом пов’язані тільки приємні спогади?

- Не тільки, були й неприємні. Коли я вже почала займатися волейболом і досягла певних результатів, деякі люди казали про мене, що через мій зріст я «далеко не піду», що так і залишусь грати на тому рівні, якого досягла. Мені так неприємно було чути ті слова. Проте саме вони й мотивувати мене довести всім, що я можу досягти те, чого бажаю.

- Коли ти зрозуміла, що хочеш займатися волейболом професійно?

- Коли вперше прийшла на гру черкаської професійної волейбольної команди «Круг». До того моменту я ще ніколи не бачила професійного волейболу. На тій грі ми подавали м’ячі, витирали підлогу і з захватом спостерігали, як грають професіонали. Після того матчу я прийшла додому і сказала мамі, що я теж хочу грати як вони.

- Батьки підтримують тебе у твоїй професії?

- Так. Вони завжди давали мені свободу вибору і ніколи не казали, чим я повинна займатися. Мама і тато – це моє сердечко. Тато в мене досить суворий чоловік, він наш захисник. Саме він привив мені любов до спорту, ми разом грали у футбол, каталися на велосипедах. Мама – це ніжність, вона завжди приголубить та заспокоїть. Тому, якщо в мене щось не виходить чи щось мене бентежить, я спочатку телефоную до тата. Він завжди мене вислухає і вже потім ми все спокійно розповідаємо мамі.

- Ти грала у складі команд з Кіпру та Чехії. Чим запам’яталися періоди роботи закордоном?

- Кіпр - це була перша країна, куди я поїхала грати за закордонну команду. Звісно, рівень волейболу там не такий високий, як у Європі, але мене вразило ставлення до спортсменів. Там було уде уважне керівництво, яке турбувалося про кожного спортсмена. В Чехії був стандартний чемпіонат, але мені цей період запам’ятався подорожами. Завдяки тій команді я побувала в різних європейських містах.

- Наступним клубом став «Прометей»?

- Так, але це було випадковістю. Насправді, після Чехії я вже планувала зав’язувати зі спортом, адже той сезон дався мені дуже важко. Але мої плани змінив телефонний дзвінок Андрія Васильовича. Він запропонував мені поїхати на Універсіаду до Італії. Я дуже мріяла відвідати цю країну, тому я подумала, що це буде класне завершення спортивної кар’єри. Слово за слово і Андрій Васильович розповів мені про «Прометей». Скажу чесно, я навіть і не знала, що Дніпродзержинськ – це Кам’янське, спершу подумала, що команда буде формуватися у Кам’янці-Подільскому. Але, коли я приїхала до Кам’янського, побачила зал, познайомилась з Марією Володимирівною, я зрозуміла, що поки не хочу покидати волейбол. Тому в останній день перед виїздом до Італії, я підписала контракт. «Прометей» дав мені другий подих у волейболі, за що я дуже вдячна кожному, хто причетний до створення цієї команди. 

- Тобі подобається у СК «Прометей»?

- Звісно, це дійсно крута команда. Тут зібрали класний колектив з кращих гравців України. Ця команда як мозаїка, де кожна з нас займає своє місце, і в той же час ми доповнюємо одна одну. Це мабуть найкраща команда за всю мою волейбольну кар’єру.

- Давай уявимо, що в тебе є певний капітал на будь-який стартап. На що ти б його витратила?

- Я дуже хочу відкрити власне кафе. Коли я була у Відні, мені сподобалося одне кафе, і я захотіла відкрити щось подібне у своєму місті. Тому у майбутньому планую зайнятися цією справою.

- Якою ти бачиш себе років через десять?

- Як я вже казала, «Прометей» дав мені другий подих, тому планую ще зо два роки пограти. А у майбутньому бачу себе стрункою мамою двох чарівних дітей та дружиною турботливого чоловіка. Звісно, в мене буде своя справа – я буду займатися власним кафе. А ще ми із сім’єю будемо приїжджати на ігри СК «Прометей», який обов’язково буде перемагати.