Іван Петков поділився секретами тренерського успіху з читачами cev.eu та шанувальниками волейболу. 45-річний болгарський спеціаліст відігравав важливу роль у досягненнях «Прометея» як у континентальних, так і національних змаганнях.
Успіхи Івана Петкова на чолі клубу “Маріца”
Професійний шлях Івана як волейболіста розпочався у 16 років, коли він приєднався до болгарської чоловічої команди вищого дивізіону пловдівського “Локомотива”. Щоправда, тривав недовго, бо через важку травму Петков був змушений завершувати кар’єру гравця. У 28 років він став тренером жіночого клубу “Маріца” Пловдив, з яким встиг попрацювати 16 сезонів. За цей час фахівець поступово допоміг йому піднятися до нинішнього статусу домінуючої сили Болгарії.
На той момент “Маріца” не мала жодного трофею в своїй історії. Втім, після приходу Івана стала шестиразовим чемпіоном своєї країни поспіль та тричі виграла “срібні” та “бронзові” нагороди цих змагань. Крім того, наставник п'ять разів підіймав над головою національний Кубок, а також приводив команду до перемоги в Суперкубку Болгарії в 2015 році.
Історичні досягнення “Маріци” на євроарені також пов'язані з ім'ям Івана Петкова. Восени 2017-го у матчі проти російського “Єнісею”, який, напевно, став найпам’ятнішим в історії пловдівського клубу, його підопічні здійснили неймовірний камбек. Програвши дві стартові партії, вони виграли з рахунком 3-2, а потім ще й тріумфували в “золотому” сеті. В підсумку “Маріца” стала першою болгарською командою в історії, яка кваліфікувалася до основної сітки жіночої Ліги чемпіонів ЄКВ.
Наступним клубом Петкова став “Прометей”
Болгарський тренер домігся подібного успіху і з українським “Прометеєм”, куди перебрався у 2020 році. У першому сезоні Петкова “червоно-білі” оформили золотий хет-трик на внутрішній арені, здобувши чемпіонство, Кубок та Суперкубок України. А у свій другий рік роботи Іван успішно вивів “Прометей” до групового раунду найпрестижнішого клубного європейського турніру.
Робота в збірній
Петков досягав висот і як помічник тренера успішної болгарської команди, яка потрапила у “Фінал чотирьох” жіночого чемпіонату світу серед юніорок у Мексиці. Того ж року вони виграли й чемпіонський титул БВА серед юніорок Балкан. У 2015 році він привів юних спортсменок до восьмого місця на чемпіонаті світу U20 у Пуерто-Ріко та до “срібла” чемпіонату Балкан U20.
У 2018 році Івана призначили головним тренером національної збірної Болгарії, а вже через три роки він пішов у відставку. Протягом цього періоду він двічі вигравав “Золоту Євролігу” в 2018 і 2021 роках, а також Кубок претендентів (Challenger Cup) 2018, який проходив у Перу, здобувши місце у Лізі націй на наступний рік.
Що спонукало вас стати тренером з волейболу?
«Чесно кажучи, у дитинстві я і не мріяв стати тренером. Після важкої травми, яка не дала мені реалізувати себе як гравця, я почав тренерську діяльність. Тренував дітей U15 та U17 у “Мариці”, де в цілому попрацював 16 чудових років і пройшов важкий шлях аж до Ліги чемпіонів».
Що стало ключем до вашого тренерського успіху?
«Це може здатися досить тривіальним, але старанність і наполеглива праця – основа будь-якого прогресу. Звісно, доля теж внесла свої корективи. Мені пощастило зустріти терплячих людей, які дали можливість вчитися, рости, працювати і мріяти. Стоян Гунчев з “Маріци” привів мене до тренерської діяльності, а президент клубу Ілля Дінков повірив у мене і допоміг рости. Це були непрості роки для волейболу в Болгарії, але терпіння, наполеглива праця та амбіції виявилися вирішальними».
На ваш погляд, які деталі професії тренера є маловідомими для широкої громадськості?
«Можливо, люди не знають про аналітичну підготовку, яку ми проводимо перед кожним матчем. Тренерському штабу доводиться обробляти та аналізувати десятки поєдинків, щоб виділити важливі деталі. Це робота тренерів та аналітиків, які залишаються «невидимими» для громадськості, але вони надзвичайно важливі для команди та результатів. Напружена праця, особливо коли щільний графік. Аналітичний процес триває цілодобово, і у персоналу майже немає часу відпочивати».
Чому намагаєтеся навчити своїх гравців у першу чергу?
«Як тренер я досить суворий і вимогливий як в технічному, так і в тактичному плані. Але найважливіше в команді для мене – це бути одним цілим».
Наскільки складно приймати рішення під час матчу? Як часто вони бувають спонтанними, а не навмисними?
«Відомо, що психологічне та емоційне навантаження тренера під час матчу дуже велике. Кожне рішення важливе для результату. У нас завжди є заздалегідь визначені та відпрацьовані ситуації залежно від суперника. Проте бувають моменти несподіванки, які важко передбачити, тому діяти доводиться спонтанно. Я прихильник очікуваних і заздалегідь оброблених рішень, але це волейбол!»
Як подолати мовний бар’єр під тиском важливого тайм-ауту?
«Коли ти не говориш з командою однією мовою або в тебе гравці з різних країн, це створює певний дискомфорт, але в процесі спільної роботи вибудовується автоматизм у спілкуванні. Під час тайм-ауту ніколи не виникало відчуття, що мене неправильно зрозуміли. А зараз взагалі майже всі розмовляють англійською...»
Як зберегти баланс між вказівкою гравцям на помилки і підтримкою їх позитивної мотивації на майбутні розіграші?
«Безумовно, важливо, щоб гравець відчував спокій під час матчу навіть після помилки. Адже в додатковому тиску немає потреби. Навпаки, їм потрібна тільки впевненість. Так, іноді бувають вказівки на помилки з мого боку, але все залежить від матчу та суперників... Я хочу бути опорою для своїх гравців.
Чи дотримуєтесь суворих режимів для гравців поза спортзалом?
«Тут важливий рівень команди, з якою ви працюєте. Я змінив своє ставлення до цього. Зараз повністю довіряю своїм гравцям поза спортзалом. Вони — професіонали, тому повинні думати самі. Я досить ліберальний. Якщо хтось помиляється, то це його проблеми».
Чи наслідуєте когось із тренерів з волейболу чи інших видів спорту?
«Ні, але є улюблені тренери, які мені подобаються. Я захоплююся тим, як вони досягають успіху. Більшість з них — футбольні фахівці. Мабуть, найхаризматичнішим є Карло Анчелотті. Для мене це той тренер, який досяг досконалості в професі за результатами, стилем гри, спадщиною, ставленням до гравців і відносинами з керівництвом і однолітками в кожному клубі, в якому він працював. Ще одним яскравим прикладом для мене також є Пеп Гвардіола. Обидва ідентичні з точки зору якостей, які я перерахував. Звісно, і в нашому спорті є колеги, які мені імпонують.
Як відпочиваєте і відновлюєтеся між матчами та тренуваннями?
«У тренерській професії мало часу на відпочинок, але вільний час проводжу з родиною, якщо вони поруч. Я люблю гарні ресторани та прогулянки красивими місцями».
Нещодавно вас призначили головним тренером збірної України. Які ваші найближчі плани та цілі з цією командою?
«Так, це буде непроста робота, але, сподіваюся, що успішна. Це велика відповідальність, яка супроводжується нашими великими амбіціями. Я вдячний пану Михайлу Мельнику та пану Володимиру Дубинському за довіру. У нас попереду багато роботи в компанії зацікавлених сторін – спортсменів, керівництва та співробітників. Ми будемо невтомно працювати для досягнення наших цілей, а вони дуже високі та амбітні!”
